Марсель — це не просто собака, це була моя дитина, і втративши його, я, як мама, втратила найдорожче — своє серце.

Марсель відрізнявся від інших: він не дуже любив незнайомих людей, але своїх, тих, кому довіряв, обожнював більше за все.

Він не знав нас з чоловіком на ім’я, він знав нас як «мама» і «тато». І ось тато для нього був найулюбленішим, був тим, кого він слухався. А мама була тією, хто його захищав від тата, коли він дуже сварився.

В нього був свій характер, дуже впертий; якщо він щось хотів, його було не зупинити.

В нас є свій невеличкий город, і кожного року для нього саджали огірки, бо він їх дуже любив. А ще була малина, яку він їв прямо з городу, обережно відриваючи з гілочки.

А ще він любив ходити по магазинах і на каву; він дуже добре пам’ятав, куди ми з ним колись заходили, і завжди тягнув мене туди.

Коли він був маленьким, він завжди спав з нами: або у чоловіка на голові, або у мене. Але коли виріс, перейшов спати в ноги, і я сумувала за тими часами, коли він був так близько, і його можна було жмякати. Але дитина виросла, як виростають «людські» діти, і вже не даються обіймати, як у дитинстві — так і тут.

Собаки, хто б що не казав, — це ті самі діти, тільки з лапками.

Йому було всього три роки, і я завжди, на кожен його день народження, просила, щоб він якомога довше був з нами.

Він пішов за чотири дні, залишивши біль на все життя. І я досі шукаю відповідь: чому саме він? Чому саме моя дитина, яка була здорова, над якою тряслись, у якої було все найкраще, чому його забрали?

Але ще він залишив неймовірні спогади. Він залишив великий слід у нашому житті. Саме він навчив нас безумовної любові, такої, як люблять батьки своїх дітей.

Дякую, що навчив нас бути батьками. Тепер для твого молодшого братика ми будемо найкращими батьками, бо в нас був такий вихователь.

Не було жодного дня, в якому ми б не згадували тебе.

Ми дуже любимо тебе, Марселюшка.