Коли я пішла в перший клас, родина мого однокласника запропонувала взяти маленьке біле кошеня з гетерохромією, з чудовими очима: одне око блакитне, інше — зелене. Ми з мамою наважилися на цей крок — доглядати та любити її. Вона подарувала мені дитинство.
Я ніколи не бачила такої спокійної, ласкавої, тихенької кішечки, як Муся. Вона ніколи не шипіла, навмисно не царапала — такого не було. Коли я почувала себе погано, а також під час панічних атак, при яких у мене кололося серце, вона наче відчувала це, приходила до мене, лягала мені на груди, де знаходиться серце, і починала мурчати. Після цього мені дійсно ставало легше.
Через декілька років ми завели ще одне кошеня, і вона прийняла його як свою дитину: постійно вилизувала, грали разом, їли разом.
У кінці весни було виявлено пухлину молочної залози. У ветклініці сказали, що без шансів їй допомогти. Згодом я вирішила піти до іншої ветклініки, і там теж сказали те саме. Я вже не розуміла, що робити: робити евтаназію, як рекомендували лікарі, я не була готова, бо вона почувала себе добре, була активна як завжди.
Але через 4,5 місяця після виявлення діагнозу з’явилися інші хвороби: рак печінки, асцит, печінкова недостатність, кахексія, іктеричність. Вона боролася до останнього, до останнього дня. Вона старалась їсти, навіть якщо вже не було сил. Завжди йшла до мене на ручки спати, навіть при порушеннях ходьби через атаксію, і навіть коли їй було зле, вона як завжди мурчала, лежачи на мені.
27 листопада моє ангелятко, моя дівчинка, покинула мене. Мені дуже боляче, що я не змогла її врятувати. До сих пір прошу вибачення у неї, але сподіваюся, що вона відчула всю мою любов: подобалися мої смаколики, які я їй купляла, мої обійми та пестощі.
В той день, у ту ніч після того, як вона пішла, вона прийшла до мене уві сні, але після цього дня більше не приходила, хоч я її кожен день згадую і не можу втримати сльози.
У мене залишилися дві унікальні фотографії: одна зроблена 7 років тому, а друга — за 5 днів до її смерті. Навіть якщо їй було вже боляче, лежати «клубочком» на боці, протягом хвороби вона лежала лише прямо на животі. Вона вирішила подарувати мені цей момент на пам’ять.
Я щиро дякую вам за те, що змогла вшанувати пам'ять Мусі завдяки каменю, і вона назавжди залишиться поряд зі мною вдома