Лео був з нами три місяці. Мав важку історію. Його власники не змогли забрати його з собою закордон після початку війни, тому були змушені віддати. Так Лео мандрував від людини до людини. Мені не відомо, скільки разів, допоки він не опинився у якогось алкаша, який прив’язав його до стовбура дерева на два дні і не приніс моїй мамі на роботу.

Мама його вже бачила до цього один раз, коли цей алкаш проходив повз її магазин і зайшов разом із тхором до нього. Він їй запам’ятався і дуже сподобався, бо сам потягнувся до неї передніми лапками, стоячи на задніх, і облизав руки. Мама раніше ніколи не бачила тхорів і не знала, що це таке. Але навіть так дуже хотіла, аби той алкаш віддав його їй, бо бачила, що він за нього не турбується: тварина була дуже худою, одні ребра, а очевидно, що це екзот і за нею потрібен правильний догляд.

Коли їй принесли його після того дерева, мені його сфотографували, і я вирішила забрати, бо не хотіла, щоб його знову футболили з місця на місце. З цього моменту ми з мамою були постійно в контакті: вона приходила кожен вечір до мене в кімнату, аби його погладити, поцілувати, потримати. Ми дуже зблизилися завдяки йому. Ми його відгодували вже за місяць. Він набрав вагу, хвіст, що був лисий, знову став пухнастим. Я дуже раділа такому перевтіленню.

Я раніше ніколи не бачила тхорів і, чесно, спочатку боялася. Мені було страшно засинати поруч. Я знала, що це хижак, після деякого ресерчу про цю тварину. Коли він заскакував до мене на ліжко з коробки, яку я йому спеціально підставила, аби він міг залізти — я нервувала. Він це відчував і кусав, навіть якщо я не рухалася. Але з часом перестав. Звик. І я звикла. Виявилось, він — напрочуд спокійна, ніжна істота.

Ветеринари казали, що він дуже врівноважений. Він не кусав людей взагалі, тільки лизав руки, коли було некомфортно. Кусав лише в грі. І собак за п’яти

Лео був як торпеда — коли виспиться, то нісся по дому, стрибав і звивався, як пружинка, відкриваючи рот і кусаючи нам пальці на ногах. Досліджував кожен куток, усюди пхав носа. А потім спав. Як убитий. ДОВГО. У смішних позах)))

Він чомусь агресував на наших собак, кусав їх, але з часом — рідше. Я хотіла проконсультуватися зі спеціалістом, але не встигла. Напевне, різко познайомили їх.

Живучи в приватному будинку, ми мали мишей — і Лео справді на них полював. Це було трошки моторошно, але мама раділа такій його діяльності))) Особливо якщо врахувати, що після цього він кожен ранок ліз до мене в ліжко і спав у ногах або поруч із обличчям Але я була не проти, бо мені лестило, що тварина, яка до мене теж звикала два тижні, нарешті почала залазити до мене на ліжко, зариватися в ковдру в ногах.

На останніх тижнях почав реагувати на «Стій» і «Йди до мене», на своє ім’я, що мене дуже здивувало. Я не думала, що вони такі розумні і можуть розуміти слова. Він справді йшов до мене, коли я звала, і просто стояв, коли казала «Стій».

Лео був приємним, грайливим, пришелебкуватим. Дуже багато емоцій давав. Я була до нього в сильному вигоранні — то завдяки ньому мені ставало набагато краще. Дивовижно, як така маленька тваринка за такий короткий період навчила так сильно любити. Він буде жити в моєму серці завжди.

Дякую Spogad за можливість зберегти пам’ять про нього.

‍