Історія нашого життя з Котиком почалася 15 років тому. Я зустріла маленького руденького безхатька з пораненою душею і зламаним кінчиком хвостика. Це був крихітний клубочок щастя, що поміщався на долонях, і згодом став справжнім другом для мого сина, який тоді тільки пішов у перший клас. Дуже довго наш Костик вчився довіряти людям — мабуть, у дитинстві йому довелося пізнати людську жорстокість. Можливо, саме тому він умів розбиратися в людях: на одних гостей шипів ще біля дверей, а іншим радів щиро, наче старим друзям.

Любов і турбота зробили своє — він знову почав довіряти, але залишився гордим і незалежним. Він так і не став "ручним" котом, але став головним членом нашої сім’ї. Протягом 15 років він дарував нам свою любов — часом мовчазну, часом грайливу, а ми дарували йому свою.

Йому подобалося ганятися за мотузочками, бігати наввипередки із сином. Це був кіт, який не любив рибу як їжу, але обожнював ловити лапкою рибок на екрані телевізора. У нього був погляд, сповнений людяності, і він завжди відчував наш настрій, залишаючись поруч у важливі моменти. Ми стали для нього рідними, як і він для нас. Як сказав мій син, який зараз захищає нашу країну і бореться за її свободу: "Костик був частиною нашого життя, а ми стали всім його життям". І це життя він прожив, знаючи, що таке людська доброта, ласка і турбота.

Ми безмежно вдячні вам за вашу роботу, за тактовність і делікатність, які ви проявили. Це було нелегко, але завдяки вам ми змогли гідно провести Костика в останню путь і зробити це разом із сином, якого не було поруч, коли наш Котик покинув цей світ.

Він назавжди залишиться в нашій пам’яті й у серцях.